Лина Васильевна Костенко

И в детство, будто в теплые края.
Летит душа, ей там тепло всегда.

Душа летить в дитинство,
Як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там.

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Страшны слова, когда они молчат,
Когда они коварно притаились,
Когда не знаешь, как бы их начать,
Ведь все слова уже произносились.

И кто-то ими мучился, болел,
С них начинал, и завершал всё – ими.
Слов миллиарды (как и душ, и тел),
А ты их должен вымолвить впервые!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Всё повторялось: красота и мнимость.
Всё было: и асфальт, и спорыши.
Поэзия – всегда неповторимость,
Бессмертное касание души.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі?

Но, видимо, мы правды не сглазим,
что мир уже так замешан на зле,
что как платить преступлением за преступление,
то как же и жить, люди, на земле?

— Великое небо.
— Или мы малые.

— Велике небо.
— Або ми малі.

Все повинно минати, бо інакше нічого не настане.

Всё должно проходить, иначе ничего не настанет.

Життя пройде, немов вода,
І відцвіте, немов вишнева гілка…
В житті одна помилка — не біда,
Біда, коли усе життя — помилка.

Жизнь утечет, словно вода
И отцветет, как вишни ветка…
Одна ошибка в жизни — не беда,
Беда, когда вся жизнь — ошибка.

І сум, і жаль, і висновки повчальні,
І слово непосильне для пера.
Душа пройшла всі стадії печалі.
Тепер уже сміятися пора.

И грусть, и сожаления, и выводы нас поучали,
И слово непосильно для пера.
Душа прошла все стадии печали.
Теперь смеяться уж пора.

А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі —
мовляв, який король наш ідіот!

А наш король, а мы его вассалы…
Да черт возьми, и я его вассал!
Ему уже все оды написали,
Лишь я ему строки не написал!

И хоть я с королем живу не в мире,
Поскольку я не сочинитель од,
Друзьям я не подмигивал в трактире –
Каков у нас король, мол, идиот!

Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.

І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!

Купить меня? Продать? Свой пыл не тратьте:
Моя душа не ходит на базар.
Чужды мне клятвы – я же не предатель,
И это в битвах кровью доказал!

И хоть открыты мне все части света —
Я здесь живу и этот край люблю.
И не боюсь доноса и навета —
Все говорю в глаза я королю!

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш —
хочеться літати.

В те времена кошмаров, прям косматых
Когда в степи там кто не воевал, —
Хотелось ей, чтоб прямо в хате
Над головою небо кто создал.
Не привелось ей слышать о Растрелли.
Она «на свёклу» лишь ходила в степь.
О, перекладина, что над постелью –
ей лишь бы небо в звездах.
Чтоб утром только глянуть
И в мечтах взлететь.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так – то не знайшлося маляра.
Все якось так – то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, –
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки…

О, как же мама грезила тем небом!
Была она красива, молода!
Пришёл художник слабый, неумелый,
Всё как-то так – то горе, то беда.

Орнаменты поблёкли на посуде,
Отец в унынье впал, прошли года, –
И нет над ней теперь ни потолка, ни буден,
А есть лишь небо, звезды, облака…

Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я — алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі —
і тільки жменька попелу в руці.

День извожу на поиски незримой
в потёмках понятийных темы гладь.
Шальное слово обуздавши рифмой,
влетаю в ночь. Слова меня пьянят.
Я — алкоголик уж казнённой сути,
её Сизиф, алхимик, муравей.
Мои слова, в сапожки не обуты,
кровят в терновнике её ветвей.
Они как башни падают горящи,
потом же их — ощупывать слепцам.
И что же — словно не было пожарищ,
а пепла горсть достанется рукам.

Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти.

Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дремучий Птолемей.

Привыкли все — нет гениев, и всё тут.
Ведь спящим душам велено храпеть.
Плоха эпоха — набекрень своротит
и в колыбели гению хребет.

Давно, когда-то, были там, гиганты.
Теперь удобней — если ты пигмей.
Полубездарности, полуталанты,
в эпоху космоса — дремучий Птолемей.

І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.

Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацьковинаий, а є?!

А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!

Так и живём. Земля ещё нас носит.
Но уж искусство прекращает ждать.

Нет гениев — и ладно. И не спросят
себя — вдруг есть? Затравлен, но не взять?

А вдруг, он между нами ходит, гений?
Вывозит ужас времени, сквозь грязь.
А коль сейчас за это в наших генах
потомки наши презирают нас?